Скільки б нині не казали про те, що депресія стала звичним явищем у наші дні, це зовсім не полегшує її болісних симптомів. Як би добре її не діагностували й скільки б праць не видавали про природу депресії, людині, яка перебуває в цьому важкому стані, майже неможливо самостійно з нього вибратися.
«Майже» — і в цьому хороша новина! Нам залишається лише робити те, що нам під силу, а неможливе підтягнеться згодом. Хочу уточнити свою думку: у багатьох випадках з депресією можна впоратися й самостійно, і — що полегшує завдання — за допомогою психолога, наприклад, гештальт-терапевта.
Можливості та неможливості при депресії
Отже, що ж може людина в депресії? А що не може? Найпростіша відповідь, яка спадає на думку пригніченій людині (переважно щодня відчуває смуток, втрату інтересу до життя, втому та виснаження) — це: «Лягти й помирати». Парадокс у тому, що це одночасно відповідь на обидва питання. Людина у такому стані не може ані впоратися з сумом і пригніченістю, повернувши собі радість та інтерес до життя, ані змиритися зі своєю нікчемністю, слабкістю, провиною, безпорадністю… Виходить, що «лежати й помирати» — і можливо, і неможливо.
До теми користі фасилітації та трансформації цього процесу сподіваюся повернутися в іншій статті. А поки що пригадується стара логічна задачка про незнищувану колону і ядро, що все руйнує. Що буде, якщо вони зустрінуться?
У пошуках відповіді на це запитання розум почне заплутуватися дедалі більше, ви все глибше занурюватиметеся у замкнене коло власних стереотипів мислення, якщо… Залишимо поки це питання відкритим і повернемося до нього трохи згодом.
Зрештою, здається, і саме життя не шкодує для нас подібних головоломок… Тільки до чого тут життя? Насправді йдеться про певний спосіб мислення: думки запускаються автоматично. Такі думки вже неодноразово описані в різних посібниках і підручниках, їх називають «автоматичними». Іноді вони набувають форми «депресогенних переконань», але суть від цього не змінюється. Наведімо неповний список подібних думок (за М. Уільямс, Дж. Тісдейл та ін.):
- «Я відчуваю, що весь світ проти мене».
- «У мені немає нічого хорошого».
- «У мене нічого не виходить».
- «Ніхто мене не розуміє».
- «Я розчаровую людей».
- «Здається, я так більше не можу».
- «Я хотів би бути іншою людиною».
- «Я такий слабкий».
- «Моє життя йде не так, як я хочу».
- «Я повністю розчарований у собі».
- «Мене більше нічого не тішить».
- «Я більше не можу цього витримувати».
- І так далі.
Якщо придивитися, у кожній із цих установок прихована дуже добре замаскована потреба. Саме в ній і криється ключ до розгадки таємниць депресивного стану. Але людина, яка потрапила в замкнене коло свого способу мислення та сприйняття, не в змозі придивитися. Її увага розсіяна, бракує концентрації та зосередженості, на жаль. (У порядку самодопомоги тут дуже рекомендую практику медитації, але про це — іншим разом).
Моя улюблена англійська приказка каже: «Коли на морі шторм, на березі багато розумних». І це добре, що є «берег». Тож спробуймо «з берега» уважно поглянути на будь-яке з перелічених переконань. Наприклад, «ніхто мене не розуміє». Яка тут прихована потреба? Не поспішайте з відповіддю. Можливо, вона не та, що одразу впадає в око. На те вона й «прихована». Коли людина хоче, щоб її зрозуміли, що вона робить? Мабуть, спочатку визначає предмет розуміння: «Що я хочу донести?», а потім дбає про «мову», якою це треба передати (адже люди спілкуються різними «мовами» в широкому сенсі). Із практики можу сказати, що багатьом людям, які страждають на депресію, не до такої активності й «турботи про». Вони палко прагнуть активного співчуття і турботи від оточення. І така підтримка справді лікує. Спочатку. Поки депресія не стала хронічною й не почала «обслуговувати» вторинну вигоду.
Пригадується анекдот про жабу: «Новітні дослідження доводять, що якщо злизувати жаб’ячий піт, можна вилікувати депресію. Але щойно ви припиняєте його злизувати — в жаби депресія починається знову»…
Сам того не помічаючи, людина отримує інструмент «вичавлювання любові з оточуючих». З часом цей інструмент затуплюється, працювати з ним стає неможливо, незручно, боляче… А іншого немає.
Повертаючись до установки «Ніхто мене не розуміє» або, у перекладі на зрозумілу «мову», — «Я хочу любові», осмілюся, знову ж таки з практики, твердити: любові не отримують ті, хто сам не любить. Думка не нова, правда ж? Але від того вона не втрачає своєї актуальності. Рецепт щастя простий, от тільки втілити його нелегко:
Щастя = Любов + Безумовність.
Кожен, хто перебуває у депресії, жадає одного чи кількох інгредієнтів цього рецепта. Проблема лише в тому, що він або вона очікує їх — від оточуючого середовища. Відомий гештальт-терапевт Пол Гудман писав: «Немає такої функції в будь-якому організмі, яка не була б тісно пов’язана з довкіллям у найважливіший спосіб. І навпаки, реальне довкілля, місце, — це те, що обирається, організовується й пристосовується організмом».
Виходить таке: хочеш любові — люби, хочеш безумовності — не став нікому жодних умов, одним словом, хочеш бути щасливим — будь ним. Адже щастя — це не те, що людина має, а те, що вона відчуває при цьому.
Тому, якщо ми допомагаємо собі чи комусь іншому вийти з депресії, ми обов’язково приділяємо багато часу та зусиль опрацюванню захисних механізмів, які заважають людині робити те, що відповідає її запиту — бути коханою і щасливою. Тут можуть бути різні варіанти: запит не ясний (конфлюенція першого роду), я чекаю, що самі здогадаються (конфлюенція другого роду), «якби я був (була) на щось здатний (здатна), то впорався (впоралася) б» (інтроєкція), «я нікому не потрібен (потрібна)» (проєкція в чистому вигляді), або ж «боюся говорити про свою потребу в прив’язаності, сам(а) якось впораюся» (ретрофлексія). Варіацій тут багато — а стратегія одна: усвідомлювати провідну потребу та те, що їй заважає. Точніше кажучи, «як я сам (сама) собі заважаю задовольнити власну потребу».
Тут на думку спадає сцена з відомого фільму Андрія Тарковського «Сталкер». Ризикуючи життям і долаючи жахливі випробування, Сталкер доводить своїх «клієнтів» до кімнати виконання потаємних бажань. Сам він туди не заходить. Ніколи. Чому? Відповідь така ж проста, як і загадкова: у цій кімнаті не треба загадувати бажання. Вони виконуються самі, ті найпотаємніші. Учитель, який зайшов туди одного разу, прокинувся мільйонером. І не зміг із цим змиритися, адже зовсім не цього він очікував від себе…
Наша задача — допомогти людині усвідомити її справжню потребу, оскільки саме вона є ядром, навколо якого формується рівновага в полі «організм — середовище». Потреби — це не що інше, як сама життєва сила, яка рухає людину в її розвитку й підтримує її волю до життя.
Гештальт-терапія, на відміну від психоаналітичного підходу, вважає, що людина вільна у своєму волевиявленні. Вона може обирати, як їй поводитися, не будучи жорстко обмеженою власними інстинктами. І в основі такого вільного вибору лежать саме потреби, які можна усвідомити. Вибір спрямований на задоволення потреб, а не на боротьбу з ними.
Потреба, яка в цей момент найбільш актуальна і виокремлена серед інших, фоновых, потреб, має бути задоволена негайно (у гештальт-терапії це називається «фігурою»), інакше вона ризикує «зависнути» у тлі, стати невротичною або призвести до депресії. Усвідомлюючи свої дійсні бажання, людина організовує свою поведінку відповідно до них, стає адекватною самій собі й так взаємодіє з середовищем у спосіб, що її задовольняє. Терапевтові завжди дуже важливо розуміти, як організована взаємодія людини, яка перебуває в депресії, з потребою.
Зазвичай депресивний пацієнт переживає брак любові або втрату прив’язаності як неусвідомлений смуток. Він не сумує свідомо через утрату чи розставання з тим, що є для нього особливо цінним (прив’язаність до близької людини, до власних цінностей тощо). Цей нестерпний (або знецінений важливими близькими) смуток і є пусковим механізмом депресивної реакції. Між тим, якщо людина усвідомлено переживає печаль, вона вірить у підтримку інших і приймає її. Тоді депресія не виникає.
Хтось із відомих людей сказав: «Депресія — це відсутність печалі там, де печаль була б доречною».
Логічна задачка про незнищувану колону і всеруйнівне ядро
Тож повернімося до дитячої задачки. Чого нам бракує для її розв’язання? Усе до неможливості просто: непротирічності. Не можуть в одній реальності співіснувати водночас два поняття: «незнищуваний» і «всеруйнівний». Задачка за такого некоректного умови не розв’язується, виходить замкнене коло. Усунемо суперечність мислення — розв’яжемо задачу. Або колони такої немає, або ядра. Обирайте. Як там кажуть? «Розв’язати задачу — значить зрозуміти її». Так само і з депресією: «Хочу того, не знаю чого, й роблю (або взагалі нічого не роблю), щоб це отримати. Спробуй розберися з таким ребусом!» Тут не обійтися без усвідомлення потреби — раз, і без узгодження поведінки з потребою — два.
Підсумки: фокуси терапевтичної роботи з депресивним клієнтом
- Установити контакт, розвинути мотивацію до психотерапевтичної роботи.
Казка швидко мовиться, та не швидко діло робиться — потрібен час і особлива підтримка, щоб людина захотіла щось змінювати у своєму житті. Це як фундамент під час будівництва дому.
Не можу не згадати нашого домашнього хом’яка, який несамовито гриз ґрати в клітці й відчайдушно намагався носом підняти дверцята, рвучися на волю. Коли ж його випустили, він так само наполегливо почав шукати свою годівничку й не заспокоївся, доки її не винесли. Тоді він заліз у неї всіма лапами, і йому вже було байдуже, куди його в цій годівничці віднесуть. Хоч назад у клітку — не має значення. Головне, щоб не позбавили звичної годівнички. - Усвідомити основну потребу, сформулювати реальний запит.
Це копітка робота, але саме вона визначає напрям усієї нашої психологічної діяльності. Це — як якість цементу при будівництві. Саме тут вирішується, чи правильним шляхом підемо разом із клієнтом. (Не дуже люблю це комерційне найменування людини, з якою працюю, але в контексті визначення запиту воно більш-менш доречне). - Посилюємо «комплаєнс», тобто приводимо дії у відповідність із запитом.
На цьому етапі, як вже згадувалося, працюємо із захисними механізмами, які заважають людині у стані депресії вибудувати поведінку, адекватну задоволенню «наболілої» потреби. Це наші цеглини, бруси, блоки — словом, головний будівельний матеріал. Коли ми дізнаємося, якими способами людина, що перебуває в депресії, заважає собі бути щасливою (тобто механізми супротиву), ми отримуємо доступ до організації процесу трансформації (контакту). - Паралельно «користуємося рівнем і високою», перевіряємо «якість постачуваного матеріалу». А саме: а) знижуємо рівень тривожності (усвідомлюємо страхи та вчимося з ними взаємодіяти); б) підвищуємо рівень полінезалежності (переміщуємо локус контролю на себе, припиняємо вбачати причини наших бід в обставинах чи інших людях); в) усвідомлюємо прихований зміст симптомів депресії (так звана «вторинна вигода» від страждання — «годівничка нашого хом’яка»; тут важливо замінити «годівничку» в клітці на чесно знайдені «скарби» — тобто свідоме використання отриманого досвіду); г) розмежовуємо відповідальність і провину (це саме по собі цікава тема, варта окремої уваги). Зазначу лише ретрофлективний характер самозвинувачення і дієвий, активний характер відповідальності. Це важливо, бо зцілення (у гештальт-терапії, психодрамі, соматичній травмотерапії та інших підходах) відбувається через активну дію, через тіло і освоєння нових форм реагування.
- Когнітивне опрацювання майбутнього.
Щоб реалізувати будь-які — грандіозні чи скромніші — плани, необхідно завершити незавершене в минулому й пережити те, що є в теперішньому моменті. Інакше ми просто не зможемо знайти «дах» серед купи будівельних відходів і встановити його на належне місце. - Нарешті, робота з усвідомленнями, новими сенсами, «свіжим» баченням значення та цінності життя. Умовно кажучи, «ОТК»: будинок збудовано й здано в експлуатацію.
Коли потреби та механізми, що заважають їм реалізуватися, усвідомлені, створюються всі умови, аби більше не знижувати значущість і цінність раніше фрустрованої потреби шляхом знецінення свого існування та втрати сенсу життя. Тепер можна шукати способи її задоволення, розширюючи свій рольовий репертуар і збагачуючи інструментарій для перетворення дійсності.
Так ми замість клітки збудували для нашого «хом’яка» новий будинок. Є лише одна умова — це має бути його власний проєкт. Іншими, «людськими», словами, ми з вами зробили швидку ревізію наших можливостей у допомозі людям, які перебувають у депресії. Сподіваюся, мої міркування й узагальнення виявилися корисними й психологам, і тим, хто знайомий із депресією не з чужих слів, а з особистого досвіду. Тема цікава, потрібна, сподіваюся ще повернутися до неї в наступних статтях, але вже в інших ракурсах — психодраматичному, сомато-травмо-терапевтичному та бодинамічному. Бажаю вам здоров’я та щастя!
